Змій

Змій є одним із основних образів світової міфології. Коло його значень надзвичайно широке. Це і творець світу, й уособлення стихій, і дух місцевості, й захисник, і сексуальний символ, і втілення нечистої сили, і володар вод та підземного вогню, і постійний казковий супротивник лицаря.

У міфах багатьох народів змій бере участь у творенні світу. При цьому або він сам є творием-деміургом, або ж світ з’являється за його посередництвом. За індійським міфом. Землю підтримує тисячоголовий змій Шеша, цар плазунів та нагів. На його кільцях посеред світового океану спить бог Вішну. Тут варто згадати і спільний для багатьох народів міф про світове яйце, яке тримається на зміїних кільцях. Типовими прикладами з мотивом світотворення є міфи про вбивство дракона (змія або потворного велетня, чи взагалі якоїсь химерної істоти), що символізує перемогу сил порядку над хаотичним началом, світовим злом.

Це єгипетський дракон Апопіс, постійний ворог сонячного божества Ра, який щоночі випиває воду підземного Нілу. За одним із варіантів міфу, Ра, перетворившись на рудого кота, відрізав змію голову. У грецькій міфології місце Апопіса посів дракон Піфон, знищений за допомогою золотих стріл Аполлона. Аналогічним є сюжет давньоіндійської міфології про драконоподібного демона Врітру, супротивника бога Індри, володаря дев’яноста фортець, зруйнованих богом. Врітра затримує воду й мешкає в похмурій горі серед води. Звільнення вод сприймається як акт упорядкування всесвіту:

“Ріки говорять: русло вирив нам Індра, він, що має в руці блискавицю; він забрав, убив Врітру, який затримав води. Могутністю та силою вбив Врітру, ти випустив ріки, що їх проковтнув дракон. Індра вбив того, що затримував ріки, Врітру”.

 Один із найдавніших японських міфів про змієборство розповідає про перемогу героя Суса-Но над восьмихвостим та восьмиголовим велетенським змієм Ямата-но Ороті, який з’їв сімох дочок двох перших людей Асінадзуті та Тенадзуті. Суса-Но звів навколо будинку подружжя стіну з вісьмома брамами, в кожній із яких поставив по діжці з рисовою горілкою саке. Прилетівши за останньою своєю жертвою, змій спочатку випив саке, після чого Суса-Но розрубав тіло смертельно п’яної потвори на кілька частин так, що води річок стали кривавими. За аккадською міфологією, небо та земля з’явилися в результаті розтину навпіл тіла семиголової драконихи Тіамат — уособлення первісного хаосу.

Можливо, давньоруські билинні сюжети на цю ж тему, так само, як і християнізовані легенди про Кожум’яку, Юрія-Змієборця та ін., є трансформацією первісних міфів творення. Сюди ж можуть належати й казки, в яких разом зі смертю дракона руйнується його царство чи палац, що знаменує перемогу світла над темрявою, добра над злом, космосу на хаосом.

Інше забарвлення мають ті міфи, в яких із частин тіла драконоподібної істоти постають ті чи інші елементи всесвіту, живі істоти або певні речі.

Наприклад, у монгольському міфі про Гесера, що належить до групи космогонічних, із частин тіла вбитого героєм чудовиська виникло сім зірок Плеяди. За одним із варіантів ведійського космогонічного міфу, творення світу відбувалося з частин принесеного в жертву коня — постійного замінника змія у фольклорних творах:

 “Ом! Справді вранішня зоря — це голова жертовного коня, сонце — його око, вітер — його дихання, його розкрита паща — це вогонь Вайшванара; рік — це тіло жертовного коня, небо — його спина, повітряний простір — його черево, земля — його пах, сторони світу — його боки, проміжні сторони — його ребра, пори року — його члени, місяці й половини місяців — його зчленування, дні й ночі — його ноги, зірки — його кістки, хмари — його м’ясо; їжа в його шлунку — це пісок, ріки — його жили, печінка й легені — гори, трави й дерева — його волосся, сонце, що сходить, — його передня половина, що заходить, — його задня половина.

Коли він вискалює пащу — блискає блискавка; коли він здригається — гримить грім; коли він випускає сечу, ллється дощ…”
Відгомін того самого бачимо в українських казках, коли кров убитого дракона перетворюється на річку, або коли герої, втікаючи від змія, кидають на шляху чарівні речі, здобуті у змієвому ж царстві, — гребінь, рушник, пасок, які перетворюються на ліс, море, гору тощо.

Давні люди по-різному уявляли світ. Однією з уявних моделей є так зване світове древо. Його крона — це небесна сфера, стовбур — земний світ, коріння — підземні глибини. Змій зазвичай гніздиться під коренем і представляє підземний світ. Ось як сказано про це в замовлянні: “Розлилося синє море. На цьому морі стоїть дуб: під тим дубом лежить змія неусипущая…”

Місце змія на світовому древі може змінюватися. Змій може перебувати при корені, на верхівці або серед стовбура. У замовлянні від зубного болю сказано:

“Пресвятая Богородиця, просим собі в поміч. На Осіянськім морі стоїть дуб, а в тім дубі — Яруслав Лазуревич. Яруслав Лазуревич, не будеш ти свого гаду збирати, із жовтої кості зуба винімати — польової, медової, трав’яної, болотяної — поб’є тебе день Середа. Амінь”.

У казці “Семиліток” змій-супротивник героя мешкає в лісовому гнізді на двадцятьох дубах. Схоже місце змії бачимо і в замовляннях: “У полі — золота груша, на золотій груші — золоте гніздечко, у золотім гніздечку — гадюка-шевелюха, цариця…”; “На морі, на окіяні, на річці на Ордані — дуб золотокорий, а в тім дубі три гнізді, цар Савул, і цариця Олена, і царенко…”

Є фольклорні тексти, в яких змій перетворюється на дерево з отруйними плодами або повертається до лісу й обкручується навколо стовбура чи куща. Біблійний епізод про перетворення жезла Аарона на змія також спирається на міфологічні традиції. У грецькій міфології змія, яка звивається вгору по палиці або по стовбуру, є обов’язковим атрибутом Асклепія та Аполлона — богів, що мають дар зцілювати хвороби. В цьому ж плані цікавою є китайська композиція на посудині періоду бань-шань. На ній зображено вертикальну змію, яка ніби прагне досягти вінця між двома антропоморфними фігурами. Дослідники пов’язують цей малюнок із сюжетом про змія, який випив еліксир безсмертя людини. На Сході існує культ списа, який, на думку дослідників, позначає змія вертикальної структури. Зі списом тісно пов’язані й персонажі двох головних українських календарних циклів — св. Юрій та св. Дмитро: св. Юрій перемагає цією зброєю дракона, св. Дмитро сам гине від списа.

Нерідко у фольклорі трапляються випадки перетворення змія (пізніше — чорта) на голку, палицю тощо: “Якщо знайдеш таке — спершу перехрести, а тоді вже бери, а голку краще зовсім не брати, бо то нечистий голкою перекидається”. У казці “Царенко Навішний” змій перетворюється на голку, коли герой приходить додому. Можливо, з цим самим пов’язані численні українські повір’я про палицю, якою розганяють змій. Вважається, що, побачивши гру змії з вужем або гру двох гадюк, потрібно розігнати їх кийком. Такому кийку приписують чарівні властивості: ним можна розвіювати грозові хмари, зупиняти пожежу, оберігати хліб та інші харчі від мишей, допомагати в судовій справі.

Загалом у слов’ян існував культ змія як окремого божества, який тісно переплітався із вшануванням духів дерев. Такими духами часто вважали зміїв та вужів. Цей культ був настільки розповсюджений, що уламки його наявні й досі в основних циклах слов’янських свят та ритуальній обрядовості, звичаях та повір’ях. Про ототожнення змія з духом дерева свідчать і численні описи слов’янських капищ. Обов’язковими компонентами цих капищ були священний вогонь, різні види жертв, величезний камінь чи дуб (або вони обидва), під яким мешкав змій (вуж). Змій вважався втіленням божества, якому це капище присвячувалося. Опис такого капища знаходимо в казці “Вуж-царевич і вірна жона”, коли відразу після народження вуж просить батьків: “Татку, — говорить, — і мамко! Звеліть мені зробити кам’яну хатку і щоб ліжечко там було, і камінчик, і вогонь щоб там горів, і щоб у місяць мене оженити”.

У багатьох фольклорних творах бачимо відбитки давньої слов’янської традиції вшанування вужів як тварин, присвячених Перуну. Такі вужі жили при корені спеціальних дубів і вважалися недоторканними священними істотами. Люди вірили, що вони наділені чарівними властивостями.

Найбільше уваги у фольклорних творах приділено підземному змію, що володіє численними скарбами і є уособленням таємничого вогню земних надр, як у замовлянні: “Під морем під Хвалинським стоїть мідний дім, а в тім міднім домі закований змій вогненний…” Вогняний змій виступає в тісному зв’язку зі змієм водяним: обидва вони є господарями потойбічного світу, обидва наділені шаленою руйнівною силою, обидва часто самі є втіленням своєї стихії (вогняна пекельна ріка, водяна стихія-змій), обидва впливають на сільськогосподарський цикл робіт і є ворогами героя-богатиря, обидва асоціюються з іншими демонічними персонажами: з чортом, водяником абощо.

У міфах і казках вогняний змій часто зображується як мешканець гори. Наприклад, дракон Фафнір у германському епосі про Зігфріда жив у залізному домі (тобто в горі), годі як його скарб заритий був під землею. Людиноподібне чудовисько Феодул зі сказання про Єруслана Лазаревича тікає від героя до кам’яного міста — це трансформований образ печери. Іноді гора може замінюватися каменем, на якому сидить змій, або островом серед моря:

На морі-окіяні лежить біл-горюч камінь.
На тому камені змія-скарапея пєсні пєє.
Змії і гадюки, чи ви острохвостії,
Чи ви шилохвостії.
Чи ви круглохвостії.
Чи ви ползучиї, чи ви гремучиї,
Я вас заклинаю, я вас ізмовляю.
Тут вам не блудити.
Рабу Божому (ім’я) не вредити.
Вам червоної крові не псувати,
Жовтої кості не ламати,
Синіх жил не томити,
Раба Божого (ім’я) не в’ялити і не сушити.

В українських і білоруських казках, легендах та переказах мовиться, що змій живе під каменем або на горі: “…коли розійшлася скрізь чутка, що в такім-то царстві, в такім-то государстві, там-то і там-то єсть золоті гори, і хто ті гори одбере од зміїв, то тому цар пів свого царства оддасть”; “Змій під каменем жив, у свої палаци зносив гроші та коштовності”.

Навіть епічне ім’я змія — Горинич, Горюнич, Горинчич — указує на його місце помешкання. Українське повір’я говорить, що коли люди упродовж тринадцяти років не потурбують змію, яка спить під землею, з неї виросте полоз. Це перегукується з легендами про ув’язнення дракона в горі. Так, монгольські перекази вказують на скелю в Хангаї, з якої за часів Чінгісхана виповзав на полювання змій. Його знищили, заклавши вхід величезним каменем.

Подібне розповідають і в Україні:
“Кажуть, що Перунового острівка колись тут не було, а приплив на ньому змій звідкись ізгори. Як плив він, тоді, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали його на берег, а другим вийшли назустріч православні й почали молебствувати й заклинати. Де стояли православні із корогвами, туди він підплив і став…
На острові була нора, збоку — від Дніпра. Вона, кажуть, була дуже глибока, та після того, як змій згинув, скеля зійшлася щільно — і нори нема”.

В Україні вірили, що змії проводять зиму в підземній печері, лижучи сірий камінь, тобто перебувають у вимушеному ув’язненні. Людина, потрапивши до такої печери, може вийти звідти лише через певний час.

У билинах змієва оселя називається по-різному: “печери білокам’яні”, “нори зміїні”, “печери зміїні”, але неодмінною рисою є наявність металу (золота, срібла, заліза, міді) або коштовностей у її оздобленні.

 Як істота підземна, змій пов’язаний у фольклорі з коштовностями та металом, зокрема із золотом. Існує повір’я: якщо людина проспить ніч на купі золота, то вранці перетвориться на дракона. У німців дракон Фафнір в епосі про Зігфріда, вбивши свого батька й ошукавши брата, заволодіває скарбом і лягає на ньому, охороняючи. За часів середньовіччя вірили, що в голові змії міститься коштовний камінь карбункул, який захищає від нечистих сил, попереджає про небезпеку, наділяє владою, дає перемогу над ворогами та повагу друзів. Але ніхто з людей не в змозі заволодіти ним, бо відразу після смерті тварини камінь зникає.

Змій може бути уособленням не лише вогню, а й водяної стихії. Він господар земних і небесних вод, що дарують землі плодючість. Із цим уявленням пов’язане ритуальне вбивство змії, яке здійснювалося в багатьох народів під час посухи. У магічному обряді викликання дощу в племені анула вбиту змію зі співами розкладали на землі і встановлювали над нею зігнутий пучечок трав, що мав символізувати веселку. В Україні вірили: вб’єш змію — піде дош. Чехи та естонці під час посухи вішали змію вниз головою, викликаючи дощ у такий спосіб. У переказах про відьом, які крадуть небесну вологу й ховають її у глечиках у коморі, типовим є епізод, коли неслухняна цікава робітниця відкриває глечик, а звідти лізуть змії, жаби та вужі — символи небесної води.

Ідея про зв’язок змія з небесними водами відтворена в образі змія-веселки. За міфічними розповідями народів Східної та Південної Азії, змій-райдуга припинив колись вогняний дощ, котрий мав знищити людей. Деякі африканські та американські племена вірять, що райдуга — це велетенська змія, яка опускається на землю, щоб випити джерельну воду. У Китаї існує культ дракона — зберігача небесних вод. А веселку там називають “змією, що п’є воду”.

У народній культурі змій асоціюється із плодючістю й символізує чоловіче начало. Зображення змія бачимо на різних частинах тіла жіночих статуеток ранньотрипільського періоду (на животі, стегнах, сідницях). До речі, змій може позначатися тут лише певною геометричною фігурою — ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо. Навіть момент зачаття в міфопоетичній свідомості слов’ян пов’язувався зі змієм. Наприклад, билинний Волх Всеславич народжується від того, що мати наступила на змія.

З цим же пов’язаний і кашубський вислів про вагітну жінку: “Лелека змію пустив на її поле, на її лоно, а вона її схопила”.

Мотив одруження змія чи вужа із людською дівчиною поширений у казках. У казці “Зозуля та Соловейко” дівчина потрапляє до підземного царства, господарем якого є вуж — її майбутній чоловік:

“Пішла мати з дочкою жита жати. А там у полі стояв дуб. Жали ж вони жито, кінчили жати, почали збиратися додому. Мати каже дочці:
— Іди ти, доню, раніше.
А дочка каже:
— Ідіть ви, мамо, бо я ще поки руки помию та вмиюся…

А в їх же у тикві була вода, бо брали ж харчі й питво в поле на весь день.

Тоді дочка прибралася, взяла серп та й іде додому. Дійшла до дуба та й постукала серпом об дуба, мовби серп оббила, та й провалилася крізь землю”.

У казці “Зозуля” вуж перевозить дівчину через море. В іншому варіанті він простягається між берегами, і та просто переходить по ньому.

Міфічний змій у фольклорі може виступати в ролі звичайної гадини, плазуна, що викликає моторошні відчуття своїм виглядом і пов’язується з магією та забобонами, завдяки певному способу життя й біологічним особливостям. Існує безліч повір’їв, які дають вказівки, як поводитися зі зміями, та замовлянь — щоб приборкати цих химерних створінь. Ось приклад замовляння від укусу змії:

“Святая Пречистая Божая Мати по полю ходить, шукає, а у неї сам Господь питає: “Чого ти ходиш, шукаєш?” — “Ходжу, шукаю Шкурапеї змії”. Шкурапея змія на високій горі, під синім каменем. Одна Шкурапея, друга — Пелагея, третя — Катерина. Родили вони по дев’ять дочок різних змій: лісову, польову, водяну, межову, підплотну, горохову. Ось ти, Катерино, закрий своє рило, бо прийде сам Юрій зі списом, проб’є його списом”.

За багатьма слов’янськими повір’ями, людина, яку вкусила змія, врятує своє життя, якщо раніше від плазуна дістанеться до води, оскільки саме від води плазун отримує свою силу. “Якщо вкусив вуж, то треба рятуватися одразу ж, щоб вуж не встиг по росі до води дістатися і напитися, бо тоді ніякий вже знахар не допоможе, ніякі замовляння не матимуть своєї сили, тим більше, коли пройде перед цим ціла ніч”.

Українці та білоруси вірили, що у вбитої гадюки треба обов’язково відсікти голову й кинути далеко від води, інакше вона може ожити знову: “Змію мій дід як забив, дак голову колом відтяв, а саму її відкинув далеко від ріки, бо там як попаде і води нап’ється, то знову оживе”. За іншою легендою, змія отримує силу від каменя. Коли гадюка народжує маленьких гадюченят, вона їх відразу ж з’їдає, бо вони ще не мають отрути. Якщо ж гадюченята швидко тікатимуть до каменя, то вже ніхто не зможе їм зашкодити, бо камінь дає їм отруйну силу. Із цим же пов’язаний карпатський звичай вішати вбиту зміюку на дерево, бо інакше вона оживе.

Міфологічні уявлення про хаосну природу змія відтворені в повір’ї: якщо на млині знесло греблю, значить чаклун кинув у воду зміїне молоко. Загалом же в народі зберігалося шанобливе ставлення до гадів, пов’язане з давнім шануванням змія.