Кінь у міфології слов’янських народів

Кінь у міфології , як і качка, асоціювався із сонцем. Слов’яни пов’язували з конем умирання й народження сонячного божества. Різні археологічні знахідки (оберіг “качка з головою коня”; фібула, на якій зображено Велику Богиню — так, що руки її поступово переходять у кінські голови) — підтверджують припущення: наші предки вірили, що сонце вдень подорожує небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок.

Кінь у міфології— вірний помічник героїв і богів. Божество грози в індоєвропейській міфології уявлялося лицарем-змієборцем на коні або ж на бойовій колісниці, запряженій кіньми. Скандинавський бог Одін мав восьминогого коня Слейпніра. Кінь у міфології, як і птах, був посередником між світами живих і померлих.

Безпосередню причетність коней до Бога-Сонця змальовують різні давні міфи. Спільним для індоєвропейців є образ Бога-Сонця на бойовій колісниці, запряженій кіньми. Так, в індійській міфології відомий один із варіантів міфу про створення людей.

Бог-Сонце виліпив чоловіка та жінку із глини. Проте не встиг він подарувати виліпленим глиняним фігуркам життя, як кінь ущент знищив творіння, передбачаючи майбутні страждання, яких завдадуть йому люди. Тоді Бог-Сонце створив спочатку павука. І поки нові глиняні фігурки висихали, павук сплів таку міцну павутину, що крилатий кінь не зміг її прорвати.

Кінь у міфології слов’ян

Відгомін вірування про міфічного коня бачимо в українській колядці:

Золота грива коня покрила,

Срібні копита камінь лупають,

Камінь лупають, церков мурують

З трьома верхами, з трьома хрестами:

На першім хресті — сонечко в весні,

На другім хресті — місяць у кріслі,

На третім хресті — зоря із моря…

кінь у слов'нській міфології

Білоруси називають одну з головних частин житла — пічний стовп — “коньовим” стовпом або просто “конем”. Стовп цей мав безпосередню причетність до домашнього вогнища, отже, й душ померлих предків.

При спорудженні житла східні слов’яни найчастіше використовували як жертву коня. Відповідно, й дахи тих будинків увінчували зображенням голови коня — так званими “кониками”, “коньками”.

Жертвування коня або присвята живої тварини різним божествам — характерні для багатьох народів. Так, покровителькою коней у римлян була Діана. А в гунів під час церемонії присягання пили кров священного білого коня, змішану з вином. У східнослов’янських колядках поширений мотив потоплення в морі (річці) кінського табуна, серед якого вирізняється чудесний кінь. Учені вбачають у цьому мотиві ритуал жертвоприносин коня.

Кінь у міфології та в українських обрядах

Кінь з’явився на теренах України давно: кінські кістки, знайдені на Наддніпрянщині, датуються IV тис. до н.е., причому це останки вже приручених коней. Археологічним свідченням зародження культу цієї тварини вважають знахідки її захоронень, а також зображення коня чи його голови.

Голова коня відігравала важливу роль у ритуалах усіх індоєвропейських народів, тому в казці з’являється образ чудесної Кобилячої Голови, яка нагороджує добру й чуйну дівчину: “Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було! І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!”

Марія Приймаченко. Їде осінь на коні

В обрядах українського весілля та “посижіння” при мерці перед похоронном та різдвяному колядуванні — скрізь є образ “коня”, якого здебільшого не маскували. За “коня” переважно обирали веселого дотепного чоловіка — аби з нього “було сміху багато”. Відрізнялася тільки “кобилка” з Поділля. Це була особлива конструкція: до перевернутого кошика, який прикривали рядном, чіпляли спереду кінську голову з дерева, а позаду конопляний хвіст. Посередині обов’язково був отвір для “вершника”, до пояса якого і кріпилася “кобилка”. “Вершник” легко міг керувати “кобилкою”, вдаючись до різних комічних трюків, — і це смішило люд. На півночі Польщі, в Мазовії, з коником схожого вигляду колядники обходили поля, приспівуючи традиційних землеробських пісень.

У Карпатах із рядженим “вершником на коні”  з’являлися на весіллі. “Конем” були двоє молодих хлопців, укритих ліжником чи веретою. А під час похоронного “посижіння” “на коні “їздив “вірменин” і, намагаючись наслідувати особливості вірменської мови, купував “худобу”, вдаючись до всіляких витівок, часто сороміцьких. Усі його дії були спрямовані на те, щоб розсмішити людей, а сам похоронний сміх передбачав майбутнє відродження і слугував живим оберегом від представників потойбіччя й самої смерті.

Кінь у міфології, як посередник між світами

Кінь у міфології — посередник між світами і царствами: своїм і “тридесятим” — має здатність віщувати. Смерть, весілля або весну кінь чує за дванадцять днів наперед. Чує також “на себе лиху годину” — що він “матиме тяжку роботу” (Чернігівщина). Передчуття біди конем символічно виражається різними діями: “Проломився кінь вороний на широкім мості” (в іншому варіанті — “спотикнувся”); “Кінь води не п’є, він на воду дує”.Марія Приймаченко. Їде осінь на коні.

У давнину був звичай ховати коня разом із померлим. Такий кінь мав перенести небіжчика в інший світ, служити господарю й там. І навіть коли утвердився культ предків і виникло вірування, що померлі нікуди не відходять, не від’їжджають, а живуть у хаті, під порогом, біля печі, — то й тоді кінь залишився твариною, що спілкується з мерцем. Тому в чарівній казці розповідається про померлого батька, котрий дарує наймолодшому синові-дурню кілька волосин із кінської гриви (в іншому варіанті — вуздечку), за допомогою яких можна прикликати коня надзвичайної сили і краси. Цей мотив фігурує в казці ще й тому, що в багатьох народів існував звичай на знак жалоби за померлим зрізати із гриви та хвоста коня пучки волосся й закопувати неподалік могили.

Волосся з кінської гриви також часто використовували в народній магії. Це засвідчує пісня:

Циганочка да воріженька

Волю учинила, та волю учинила.

Стригла гриву коню вороному.

Козака курила, та щоб з невірним жила.

Символіка забарвлення коня

Забарвлення коня впливає на його символічне значення. Пісня, як і казка, вказує на різні масті тварини:

Запрягайте коня-сивця —

Напилися в свата пивця,

Запрягайте вороного —

Поїдемо до другого.

У веснянці, що її записав Гнат Танцюра від Явдохи Зуїхи, маємо образ чорного коня, який набуває тут негативного значення, а сама веснянка своєю структурою нагадує замовляння:

Але вродив чорний мак,

Занадився чорний кінь,

Треба його піймати

Та до пана завести.

—Ой пане ж мій, паночку!

Зроби йому вуздечку.

Мені буде чорний кінь,

Тобі буде нелюб мій.

образ білого коня

Давні джерела описують білого коня, що був при храмі Святовита — бога земних плодів і воєнної здобичі. Цей кінь належав божеству, годувати його й сідати на нього міг тільки жрець. Кінь слугував для пророкування перед початком великої справи. Подібна подвійна символіка збереглась і в народному соннику: “На білому коні їхати верхи — щастя, на буланому — слабість”. Причетність білого коня до царства мертвих знайшла й інше трактування: коли сняться білі коні, це до смерті.

Білий кінь у міфології зустрічається найчастіше в казках та легендах. Білий колір загалом є характерною ознакою потойбічних істот, що втратили тілесність. Скрізь, де кінь відіграє культову роль, він завжди білий. В образі білого коня деяким людям навіть з’являється скарб.

Кінь та його дивовижні сили

В українській чарівній казці кінь постає надійним товаришем, побратимом героя. Кінь у міфології не просто помічник, він не тільки передбачає події, а й чинить різні дивовижі: робить героя красенем (“Ванька-золотокудрявець”) чи перетворюється на чудову споруду (“і той кінь здох — і зробився палац”). У казці про козака Дрімсона мудрий кінь завбачливо радить козаку не чіпати знайдене перо чарівного птаха, інакше “буде біда”. Згодом кінь допомагає неслухняному Дрімсону впіймати самого птаха, знайти панну, якій той належить, а потім і “стадо коней”, за яким тужить панна. Про такого коня народна мудрість каже:“Доброму коневі хвате доброго слова”.

Досі існують перекази про богатирських коней, які мають дивовижну силу (їх не втримають і кільканадцять чоловіків), а також здатність літати “вище лісів стоячих”. Такий кінь сам розшукує свого господаря, який живе звичайним життям і не підозрює, що він богатир. І тільки, як “прийде його час”, сідає на коня та іде “на границю” — зміїв стерегти.

 

еротичний образ коня

Еротична символіка коня в українських казках та піснях

Цікавою гранню образу коня є його еротична символіка. В одній із так званих “еротичних” казок, варіант якої побутував на Поділлі в середині XIX ст., персонажі — пані та її прислужник — розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій прутень зветься “конем”, піхва — “колодязем”, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.

Часто символ коня набуває еротичного забарвлення у весільних піснях:

Да давали коням гречку,

Як їхали по дівочку,

В одній із так званих “еротичних” казок, варіант якої побутував на Поділлі в середині XIX ст., персонажі — пані та її прислужник — розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій прутень зветься “конем”, піхва — “колодязем”, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.

У весільному обряді, коли молодий із боярами іде по наречену, мати у вивернутому кожусі виходить на поріг і обсипає всіх вівсом, а один із бояр тим часом обводить коня навколо діжі. У купальській пісні співається:

Ой на Купала, на Івана

Там скакав коник під гречкою,

А за ним Василь з вуздечкою:

— Не скачи, коню — загнуздаю,

А ввечері ще й осідлаю.

Та й поїдемо до Марини.

Вона купайла прибирає,

А мене молодого дожидає.

Вона свічечки засвічує,

Свого Василя дожидає…

У ліричних піснях напувати або пасти коня — ознака найбільшої довіри до милого:

Ой ти, місяцю, я зіронька ясная,

Ой ти, парубок, я дівчина красная.

В вишневім саду я тобі коня пасла.

Ой пасла, пасла — звечора до півночі,

Упала роса на мої карі очі.

Не так на очі, як на русую косу,

Серце парубче — віночка не доношу…

Одна дівчина “взяла коня за вудила, по подвір’ячку поводила”. Інша каже: «А я свому миленькому коня напуваю”. Проте буває, що парубок просить: “Дівчино моя, напій мя коня”, а вона не погоджується:

Не напою, бо ся бою,

Не твоя жона.

Деякі козаки вміють наобіцяти “золоті гори”, такі пропонують:

Дівчино моя, сідай на коня,

Та й поїдем в чисте поле, до мого двора,

А в мому дворі — штири світлиці,

Ще й п’ятая світличенька — для миленької…

Найчастіше дівчата відмовляються, кажучи:

Козаченьку мій, коли б я твоя —

Взяла б коня за шовковий повод та й напоїла…