Мобілізація Українських Січових Стрільців

 Після проголошення Австрією війни Сербії ( 28 липня 1914 р.) вже не  було ніяких сумнівів, що конфлікт не обмежиться на обидві заінтересовані держави. Було ясно, що за Сербію заступиться Росія і що це доведе до збройної розправи між обома ворожими таборами –  Антантою (Англією, Францією й Росією) і т. зв. Союзом Осередніх Держав – Німеччиною й Австро – Угорщиною.

Та нарешті, в цій світовій війні буде вирішуватися доля українського народу. Як наслідок старшина об’єднаних Січових Стрільців у Львові, на звістку про загальну мобілізацію, розіслав  всім членам наказ явитись до Львова на  3 серпня.

Січові Стрільці
Під впливом подій і за почином Стрілецтва об’єдналися 2 серпня всі українські політичні партії до спільної акції і для цього вибрали «Головну Українську Раду» з  Костем Левицьким на чолі. Цей новий політичний провід перебрав у свої руки і справу організації українських добровольців. Для цього Головна українська рада (Г. У. Р. ) покликала до життя окрему установу «Українську Бойову Управу», що мала бути верховною владою майбутньої української військової організації, легіону Українських Січових Стрільців. Командував нею відомий організатор Січей Кирило Трильовський.
        
Січовий стрілець 1914 р., в однострою Січових Стрільців ІІ. 
6 серпня, після проголошення війни Росією, обидві провідні установи виступили з відомим маніфестом до українського народу. В ньому з’ясовували  становище українського народу, його готовність стати до  боротьби на стороні осередніх держав і закликали українську молодь голоситись під  жовто-блакитний прапор Українського Січового Стрілецтва, для збройної розправи з москалями. На маніфест відгукнулося все українське національно – свідоме громадянство. Справою організації легіону захопилась не лише молодь, їй щиро співчувало й старше громадянство, ввесь народ, без різниці стану й політичних переконань. Мало залишилось між громадянами таких, що не бажали б  допомогти чим – небудь організації українського легіону.
На удержання добровольців посипалися з усіх сторін краю щедрі жертви. За місяць серпень український, здебільш малоземельний селянський народ, склав кількасот тисяч крон грошима, дорогоцінностями. В той же час зголосилося понад двадцять тисяч добровольців із цілого краю. Так відгукнувся український народ зах. земель, після вікової неволі на поклик бойової сурми, до збройної розправи з ворогом нації. Таку жертву склав він австрійській державі у хвилині потреби, в обороні її цілості і в надії, що при допомозі її та Німеччини виборе своїй нації кращу долю.

Відділ бориславських Січових Стрільців під проводом К. Гутковського (на коні)
Ця прихильність, ентузіазм і оптимізм українського народу супроти Австрії був на початку війни природний і цілком виправданий. Осередні держави йшли проти гнобителя українського народу. Хоч які там і не були б погляди на сповнення бажань українців, їх місце, нічого казати, було по стороні центральних держав, проти Росії і проти всіх її союзників. Це становище галицьких українців не змінилося в основах аж до 1917 р., не зважаючи на всю лиху долю, що спала на нього від австрійського уряду й австрійсько-угорських військ. Український народ Галичини так довго залишився вірний Австрії, хоч війна знищила його край, хоч населення потерпало від знущань, а сотні тисяч української молоді проливали кров за Австрію на всіх бойових фронтах.
Правда, мерзотна поведінка австрійської влади, в основному її адміністрації в Галичині з українцями, табори інтернованих, грабунки майна і присуди смерті за здогадну зраду Австрії захитали незабаром безмежним кредитом і беззастережним підпорядкуванням добра українського народу інтересам австрійської держави. Але щойно під впливом національної революції на Наддніпрянщині 1917. р. галицькі українці закинули дотеперішню орієнтацію.
Після проголошення маніфесту українська молодь Галичини почала масово зголошуватися в ряди Січового Стрілецтва. Вона збиралася спершу в повітових осередках, де почали працювати експозитури Бойової Управи, її Повітові Комітети. З повітів добровольці переходили до більших осередків таких, як Чортків, Тернопіль, Коломия, Станиславів, Золочів, Перемишль, Дрогобич, Стрий і ін. Відтіль їх партіями відсилали до Львова та, після його евакуації, всі ті добровольці, що їх по дорозі не встигла захопити інвазія москалів, зібрались у Стрию.
Українська суспільність Галичини не була приготована до створення власної військової організації. Ті невеличкі, слабо зорганізовані й мало вишколені кадри Стрілецтва, що повстали в краю до війни, не могли опанувати вимог організації, що з дня на день росла.

Українські добровольці під час вправ на “Кайзервальді” у Львові, серпень 1914 р.
Бракувало для цього досить військово-освічених людей і грошевих засобів. Добровольців треба було примістити, нагодувати, одягнути, вишколювати. Не диво, що з  початку усього недоставало, що все роблено нашвидку, примітивно, невправними руками. А проте жертовність суспільності і добра воля людей перемогла перепони.
Найбільші перепони натрапили тодішні провідники Стрілецтва саме там, де найменше того сподівалися — від австрійської військової влади. Хоч уряд на організацію легіону дав дозвіл, його адміністративні та військові виконавці на місцях, серед яких було чимало поляків. свідомо зупиняли  розвій стрілецької організації. Лише цим можна собі пояснити такі дивовижні факти, як — розгін добровольців на провінції, відмова видавати зброю й дуже  скупа матеріальна поміч. Можна сміло ствердити, що цілий місяць серпень кільканадцять тисяч українських добровольців утримувало виключно українське громадянство. Але захоплення фактом творення власного військового стягу та ідеєю боротьби з московським царатом було таке велике, що ті, які мали ту ідею здійснити, не зневірювались першими невдачами й турботами.Українська суспільність подала їм помічну руку. Вона подбала про приміщення, яке влаштували у приватних школах, по бурсах та українських установах. Селяни довозили, дуже часто безплатно, харчі. Комітети дбали за харчування. 3а гроші складені громадянством, закуплено кухонний посуд, одяг та взуття для тих, що потребували і найнеобхідніші речі з військового виряду. Захисти для хворих. Матеріальні потреби майбутнього Стрілецтва задовільнені, хоч як воно було важко незаможному українському громадянству.

Головна Українська Рада 1915 р. 
Зліва стоять: Іван Боберський, Володимир Дорошенко, Юліан Бачинський, Олександр Скоропис-Полтуховський, Володимир Темницький,  Микола Лагодинський, .Осип Назарук,  Іван Макух,  Лев Левицький, Кирило Трильовський, Іван Семака,Сидір Голубович, Володимир Ясеницький, Ярослав Веселовський, Оме­лян Попович,  Степан Баран, Степан Онишкевич; сидять: Теофіль Драчинський, Володимир Бачинський, Микола Ганкевич, Микола Василько, Кость Левицький, президент Г.У.Р.,  Євген Петрушевич, Лев Бачинський, Євген Олесницький, Василь Панейко.
Найважче прийшлося з вишколом добровольців. Стрілецьких інструкторів тих, що трохи привчилися воєнного ремесла перед війною, було небагато. Ще менше знайшлось у стрілецьких організаціях колишніх військовиків. На домагання Бойової Управи, військова влада погодилася звільнити з армії 100 старшин, але до кінця серпня вдалося відшукати і звільнити всього яких 20 запасних старшин, старшинських кандидатів і підстаршин; між ними, Дмитра Вітовського, що став одним з передових стрілецьких старшин та ідеологічним провідником Стрілецтва. Під проводом цих старшин, що обняли команду над сотнями й куренями, почалася вишкільна праця.
Команду над легіоном Українська Бойова Управа доручила спершу Теодорові Рожанковському, а після його резиґнації, заслуженому тодішньому діячеві, управителеві укр. рогатинської гімназії, Галущинському. Знову ж на домагання Гол. Української Ради призначено на команданта легіону полковника кінноти Моліка, чеха, що залишився в легіоні недовго. Він лише на початку зайнявся був вишколом Стрілецтва тоді, коли Михайло Галущинський мав у руках організаційні та матеріальні справи. Спроби голови Г. У. Р.  К. Левицького приєднати на команданта легіону полк Шептицького зазнав його відмови.
Коли австрійська армія під проводом ген. Брудермана програла 26. серпня бій з москалями під Золочевом, і фронт відступив на Золоту Липу, почато евакуацію Львову. 30 серпня с полудня всі добровольці, що зібрались у Львові, а було їх близько 2000 людей, від’їхали до Стрия.