Олень

Про
те, що на теренах сучасної України колись у лісах було чимало оленів, відомо з
“Повчання” Володимира Мономаха, де він згадує про цих могутніх тварин
як про звичну мисливську здобич серед диких коней і турів, що десь у
чернігівських лісах брали його аж двічі на роги разом із конем. З Подніпров’я
олень зник доволі рано, тому у фольклорі образ його зберігся тільки у
найдавніших пластах.

Полювання
на золоторогого тура-велетня оспіване в колядках:

Та
як надибав чорного туре,

Чорного
туре, грубого звіре,

І
сніпок стрілок не долітає,

І
тугий лучок не достріляє.

Цікаво,
що цей мотив присутній у фольклорі всіх східних слов’ян: “Да заб’м мы вялікага звера, Да
пазбіваєм залаты рогі”, у замовлянні: “И той златой стрелою пострелил
злата тура”. У російській народній пісні олень проситься у молодця, який
хоче його забити:

 Станешь жениться, на свадьбу приду,

Золотыми
рогами весь двор освечу,

Всех
я твоих гостей взвеселю.

О.
Потебня зазначав, що “Полювання “за чорним туром, за грубим
звіром” і зображення його небезпек — риси побутові, що нагадують полювання
Мономаха”. Проте полювання на тура-оленя в українській колядці водночас
тісно пов’язане зі змієборчим мотивом та загальнослов’янським міфом про
перевертня: у княгині від змія народжується син, який володіє даром
перевтілення — в сокола, вовка (тура), мурашку — у тварин, тісно пов’язаних із
трьома горизонтальними світами, ярусами світового древа. Цей міф, очевидно,
виявляє генетичну єдність із індоєвропейським міфом про Громовержця: Велес,
рятуючись від Громовержця, зазнає низки перевтілень, постаючи нерідко змієм.
Мотив метаморфоз присутній у деяких билинах:

А
тут таковой Всеславьевич,

Он
обвернулся гнедым туром — золотые рога:

Он
первую скок за целу версту скочил,

А
другую скок не могли найти (“Волх Всеславьевич”).

М. Сумцов
зауважує: древні вірили, що олень поїдає змій. Проте існував і південнослов’янський
епічний мотив, де змія ковтає оленя, а мисливець Ілля визволяє його. Мотив цей
безпосередньо пов’язаний із уявленнями про антагонізм небесного і хтонічного
начал, боротьбу світла і тьми, він символізує сонячне затемнення.

Величний
образ оленя постає в російській весільній пісні: “На правой бедре млад
светел месяц, на левой бедре красно солнышко, по всему оленю часты
звезды”. Тут тіло оленя уособлює світобудову. Часто на йото рогах — цілий
світ:

Шуми,
не шуми чом дубровонько,

Ой,
як же мені, гей не шуміти,

По
мені ходить дивное звіря,

Дивное
звіря дев’ятороге,

А
на десятім святий тарільчик,

На
тім тарільці золотий стільчик,

На
тім стільчику паннонька сидить.

Іноді
панна сидить не поміж рогів, а в одному з них: “А в тім золотім (розі, —
авт.) світлечко горить”. Число рогів завжди сакральне — від дев’яти до
семисот. Саме на рогах акцентує увагу українська загадка: “Звір рогатий і
рогів багато”. Із золотими рогами (що засвідчує причетність оленя до світу
сакрального) зображує оленя болгарська пісня: “На лобі у нього сонце сяє,
на грудях у нього місяць, роги у нього — чисте золото”. Болгари вірили, що
на оленячих рогах тримається земля, а коли олень трясе головою, то відбувається
землетрус. У болгар і сербів частий пісенний мотив могутнього золоторогого
оленя, що пливе морем, тримаючи на рогах вежу, в тій вежі — дівчина ниже бісер.
У болгарському фольклорі олень — посланець Божий, його заборонено вбивати. О. Гура наводить болгарське
повір’я, за яким начебто існує олень, котрий носить на рогах хрест. Вбивство
цього оленя загрожує мисливцю смертю.

Проте
в північноросійській легенді олень постає твариною, що сама приносить себе в
жертву. Відбувається це — залежно від регіону — на Петра (“в Петров
день”), на Іллі, на Юрія або в день св. Костянтина й Олени. Легенда
оповідає, що до церкви прибігали один або двоє оленів, одного з яких приносили
в жертву. Згодом жертву оленем почали замінювати свійськими тваринами,
здебільшого биками та баранами, — і пояснювали це так: “В старое время
приходили к нашей церкви два оленя, и было сказано, что брать для убоя только
одного, а другого отпускать на волю. Вот по один год и надумали заколоть обоих
оленей. Как только сделали против заповеди, олени и перестали ходить”.

Забиваючи
оленя і вживаючи його м’ясо в їжу, з одного боку, прилучалися до священної
тварини, освячуючи себе таким чином; з другого — приносили тварину в дар
святому: так, селяни Сибіру уявляли, шо апостол Петро їздить небесним полем на
золоторогому олені. В основі легенди й ритуалу — мисливська магія плодючості,
розмноження та воскресіння звірів. Дослідники твердять, що саме вимога відпускати
одного з оленів, які прибігали на самовільну пожертву, свідчить про належність
цього обряду до давньої системи ритуалів, коли мисливці, полюючи, воднораз
дбали про поголів’я тварин. Про це ж ідеться в епічному сказанні народів
Біломорської Півночі і Приуралля про напівбога-напіволеня Мяндаша. Золоторогий
олень із сріблястою, наче сніг, шерстю — тотем лопарів: він дав людині життя,
знання і вміння, з його смертю припиниться життя на землі. Мяндаша переслідує
бог-громовержець Тьєрмес, і тоді, коли він зажене стрілу “між золотих
рогів, вогонь охопить землю, гори закиплять водою, на місці цих гір здіймуться
інші гори, згорять вони, як бородатий мох на старих ялинах”.

У
російському казковому фольклорі олень-золоті роги постає чарівним помічником і
покровителем. Як зазначає Г. Шаповалова, у казках “Сивка-Бурка”,
“О Иванушке-дурачке”, “Свинка-золотая щетинка, утка-золотые
перышки, олень-золотые рога и золотогривый конь”, “Пойди туда — не
знаю куда, принеси то — не знаю что” герой дістає золоторогого оленя, в
інших: “Солдат-богатырь”, “Два брата” — олень-золоті роги
приводить героя до бажаної мети.

Шлюбні
мотиви, коли олень обіцяє прийти на весілля, освітити рогами двір, заспівати
пісню для нареченої, відображені в хороводних російських піснях та грі
“Олень”, де учасник, який виконує роль Оленя, відмовляється від
“старой старушки”, “молодой молодушки”, вибираючи собі
“красну девицу”.

Український
фольклор зберіг оповіді про оленів у карпатських демонологічних легендах: їх
пасуть лісові духи — як свою череду. Ці
мотиви перегукуються із сербськими й болгарськими повір’ями, за якими на
крилатих оленях подорожують віли й самодіви.

Частіше
тура-оленя зображають в українському народному прикладному мистецтві. Авторка
“Полотняного літопису України” С. Китова твердить, що “олень —
улюблений персонаж першохудожників Європи, починаючи від верхньопалеолітичних
часів”. Дослідниця зауважує, що парних оленів відтворювали на рушникових
вишивках, здебільшого по обидва боки від світового древа. Вишивані рушники
зображають оленів із високо зведеними головами, пишнорогих — і найцікавіше, що
рогів, як і в колядці, здебільшого дев’ять. Про обрядове звеличення звіра,
вважає С. Китова, може свідчити рівновелике зображення дерева і звірів — тобто
йдеться про велетенських турів-оленів, які сягають рогами світового древа.

Символіка
оленя позначена й християнськими впливами. В українській казці оленем стає
янгол, щоб покарати
зарозумілого царя Іону, котрий вихвалявся своєю силою, ніби вона більша за силу
самого Бога. З болгарських пісень відомий образ оленя з розп’яттям на рогах. У
книжній християнській традиції олень — символ Спасителя. У зображеннях Страшного
Суду Христос постає в образі оленя-єдинорога.