Свиня

У міфологічному світогляді чітко розрізняються образи свині й кабана (вепра). Свиня та кабан у моделі світового древа представляють світ земний (кабан) або ж підземний (свиня, яка зображується під корінням). Зазвичай кабан асоціюється з
чоловічою силою, міцністю. Свиня — із силою землі, теплом і родючістю. Кабан, як і свиня, асоціюється із сонцем та аграрним культом.

У багатьох народів кабан був пов’язаний із верховним божеством. За одними міфами,
він є священною твариною, присвяченою тому чи іншому богу. За іншими — бог сам
може перетворюватися на вепра і в такій подобі з’являтися перед смертними.
Іноді кабан виступає в ролі священного вісника. Так, у балтійських слов’ян є
легенда про велетенського кабана із сяючими білими іклами, що з’являється з
морських глибин, коли священному місту Ретра загрожує якась небезпека.

Світотворче
значення кабана бачимо в одному з варіантів ведійського космогонічного міфу,
згідно з яким вепр пірнув у первісні , щоб вирити іклами землю. За міфами
інших народів, земля утворилася з тіла гігантського кабана, принесеного в
жертву богами.
У
деяких народів кабан вважається першопредком людини. Наприклад, у азійського
народу маріданім
є міф про Наздра та свиню, від якої пішли всі люди племені. Одного разу плем’я
упіймало дикого кабана і влаштувало на честь цього велике свято. На свято
прийшов і Наздр. Йому також запропонували м’ясо, але він не став його їсти.
Натомість зібрав усі кістки забитого кабана й виніс їх за село. Там він склав
кістки, з’єднав кістяк і закидав його травою. Коли з-під трави почувся виск,
Наздр відкинув траву, і звідти вистрибнуло дві свині: великий кабан та маленька
свинка. Свині побігли до села і вчинили там страшенний галас. Скоро жінки та
дівчата заверещали, як свиня, а чоловіки захрокали, мов кабан. Насамкінець усі люди
перетворилися на свиней.
У
германців є міф про походження племені від двох братів. Ім’я одного з братів
перекладається з давньоісландської мови як “вепр”, “князь”,
“бог”. Це залишки давніх тотемічних уявлень про те, що кожна людська
спільнота походить від якоїсь тварини. Кожен окремий представник племені нібито
мав ті самі якості, що й тварина-першопредок: спритність, силу, хитрість і
обережність, гострий зір та чутке вухо тощо. Люди не полювали на той різновид
тварин, нащадками якого себе вважали. І вірили, що, навпаки, представники цього
зоологічного виду їх не чіпатимуть. Відповідно, й називали себе
“люди-вовки”, “люди-змії”, “люди-вепри” тощо.
Відгомони
тотемістичних вірувань трапляються в різних пам’ятках стародавніх культур.
Зображення цілого вепра або лише його голови містяться на мікенських, римських,
давньогерманських археологічних знахідках, зокрема на шоломах, щитах;
зустрічаються в оздобленні зброї та військового вбрання.
У
міфології давніх єгиптян кабан вважався священною твариною бога пустелі Сета.
Цікаво, що давні греки зображували Сета у драконячій подобі. Сет був молодшим
братом одного з основних богів єгипетського пантеону — Осіріса. Прагнучи
посісти престол брата, Сет разом із 72 змовниками таємно зміряв тіло Осіріса,
зробив розкішний саркофаг і на бенкеті запропонував гостям по черзі лягти в
нього, обіцяючи подарувати саркофаг тому, кому він найбільше підійде за
розміром. Коли підійшла черга Осіріса, саркофаг закрили, залили свинцем і
вкинули до Нілу. Згодом дружина Осіріса
Ісіда знайшла труну, яку прибило хвилями до берега, і сховала її в хащі. Але
Сет, який полював при місячному сяйві на дику свиню, знайшов тіло й розірвав
його на чотирнадцять частин. Саме тому, як зазначає давньогрецький історик
Плутарх, єгипетські жерці їдять свинину лише один раз на рік, при повному
місяці, як жертовну страву, присвячену цій події.
Кабан,
як і свиня, пов’язаний із сонячним теплом та аграрними культами. У східних та
західних слов’ян, а також у багатьох інших європейських народів, часом
народження нового сонячного божества, отже, й початком нового
сільськогосподарського циклу, а міфологічно — й нового всесвіту, було свято
Різдва. Спрадавна печене порося та інші наїдки зі свинини були головною стравою
різдвяного столу — жертвою богам. Відгомони прадавніх уявлень збереглися й
досі. Так, подекуди в Україні перед споживанням поросяти таріль із ним тричі
підносять до ікони (відгомін уявлення про жертву богові), а лише потім ставлять
на стіл туди, де під скатертиною розсипане насіння (яке мало отримати сили родючості
від жертовної тварини). У багатьох колядках та щедрівках міститься перелік
різдвяних страв, серед яких обов’язково є свинячі ковбаси та свиняче стегно:
Як
ходив я та й колядувати,
Зайшов
я до бойка до хати.
А
там їдять, випивають,
А
за мене не згадають,
Малого,
малого, малого.
На
припічку кишки шкваркотіли,
А
в сінях ковбаси висіли.
Я
по одній собі брав
Та
й у торбу напихав,
Повную,
повную, повную.
Та
того було мені мало:
Поліз
я на вишку по сало.
Сало
з торби собі брав
Та
все собі рівно клав
У
торбу, у торбу, у торбу.
Як
почули господарі з хати,
Та
й почали коцюбами гнати.
То
я скоро утікав
Та
й ковбаску наминав,
Але
втік, але втік, але втік.
Мотив
різдвяної свині є спільним для багатьох міфологій. Людину й порося приносили в
жертву під час хетського ритуалу вшанування сонячного божества. У мордвинів,
чувашів та деяких інших народів розігрували напередодні Різдвяних свят ціле
дійство, центральне місце в якому було відведено свині. Живу свиню вбирали в
рушники, прикрашали березовим гіллям. У такому вигляді її кололи, обсмалювали,
іноді спалюючи при цьому рушники. Гілля ж зберігали, а наступного дня будили
ним дітей зі словами: “Хай береже тебе божество берези”. Того ж дня
свинячу голову готували, на тарелі перед головою розкладали “золоту
бороду”, зроблену з червоних ниток, до рота вкладали крашанку (символ
сонця) та березове гілля й носили по двору, співаючи колядки. Після цього
молилися до верховної богині.
У
Голландії вірили, що
в різдвяну ніч по землі ходить золотий кабан, він же замість коня може везти
колісницю бога Фрова. Образ вершника на свині, з яким ототожнюється бог Бальдр,
присутній і у скандинавській міфології. Бальдр — світлий і прекрасний бог
усього доброго, що є на землі. За міфом, юному Бальдру вві сні було сповіщено
про швидку загибель від руки сліпого бога Хьода. Тоді мати Бальдра взяла клятву
з усіх речей та істот, що
вони не завдаватимуть шкоди її синові. І лише один нікчемний пагін омели, що
здавався цілком безпечним, не дав такої клятви. Саме цим пагоном було вражено
Бальдра під час розваг богів. Разом зі смертю юного бога зникло все чисте,
запанував загальний безлад, хаос. Згідно з міфічною розповіддю, воскреслий у
чарівний спосіб Бальдр повернувся в оновлений світ. Календарно це приурочено до
свята Різдва — народження сонця. Тому, на думку вчених, Бальдр пов’язаний із
культом плодючості та ідеєю оновлення. Підступно вбитий, він є втіленням
померлого та воскреслого бога рослинності. Такі боги є в усіх розвинутих
міфологічних системах: давньоєврейський Таммуз, грецький Діоніс, сирійсько-фінікійський
Адоніс, єгипетський Атгіс та ін.
Як
утілення родючості, вепр в українських сороміцьких піснях — фалічний символ:
Поволі
гоже, вороже, грай,
Мого
серденька під бік не совай.
Той
мене убив, той мене скривив,
За
того вепричка, що все дурив.
Із
сонцем пов’язаний і жіночий варіант цього образу, адже свиня була символом
життєдайного тепла та родючості. В усіх фольклорних творах, народних обрядах та
зразках матеріальної культури, де згадується свиня, є вказівка на її сонячну
природу. У міфах часто повторюється мотив свині, запряженої до золотого — тобто
плодоносного — плуга. У казках свиню називають “свинка-золота
щетинка”. В українській загадці вогонь зображений у вигляді золотої свині:
“Тремтить свинка — золота щетинка”. Золота свинка є також характерним
персонажем тюрінзького фольклору.
Природна
плодючість цієї тварини сприяла ототожненню її із Матір’ю-Землею. У Давній
Греції під час свят на честь богині плодючості Деметри приносили в жертву
молочних поросят. Потім їх ховали в землю, а восени під час свята врожаю жінки
викопували рештки поросят, і згодом змішували їх із насінням, яким засівали
поля. Це мало забезпечити багатий урожай. У литовському трактаті XVIII ст.
описано схожий звичай: чорне порося було ритуально принесено в жертву Матері-Землі
під час освячення посівного насіння. У німців та в лужичан іще й досі на Різдво
випікають із тіста порося, яке зберігають до весни. Тоді його розламують на
шматочки, змішують їх із посівним зерном, додають до ячменю робочим коням,
дають їсти плугатарям.
Культ
свині був поширений на різних територіях ще з V тисячоліття до н.е. Серед
трипільсько-кукутенських археологічних знахідок, датованих цим часом, є глиняні
скульптурки поросят із втиснутим у них зерням. Серед археологічних пам’яток
скіфських курганів знайдено фігурки свиней, виготовлені із золота.
Серед
пам’яток культур Вінча та Караново археологи знайшли глиняні маски та
церемоніальні посудини, покришки яких були зроблені у формі свинячих голів.
Більшість цих зображень мали прикраси у вигляді сережок. На думку вчених,
посудини застосовувалися в ритуалах, пов’язаних із вшануванням богині
плодючості, так званої Великої Богині, яка вважалася першопричиною народження
та смерті, джерелом життя на землі. Свиня була символом цієї богині, втіленням
плодючих сил усього сущого.
Не
випадково у Давній Русі свиняча голова була обов’язковою весільною стравою. Її
подавали на стіл, обкладену червоними стрічками — символом дівоцтва. Наречена
мала скуштувати хоча б один шматок: за повір’ям, це забезпечувало велику кількість
і здоров’я майбутніх дітей. У деяких місцевостях України народження дитини так
і пояснювали: “Свиня дитину принесла”, а вагітним жінкам, щоб пологи
пройшли добре, заборонялося штурхати ногою свиню.
Ототожнення
жінки-матері зі свинею бачимо в багатьох зразках в українському фольклорі.
Наприклад, у народі й досі побутує така традиція: матері, в котрих померли
маленькі діти, не їдять яблук до першого (яблучного) Спаса. Вважається, що на
це свято малечі на тому світі роздають золоті яблука. Дитині, мати якої не
дотримувалася заборони, не дадуть яблук, а скажуть: “А твоє яблучко свиня
з’їла”.
Зворотній
варіант бачимо в іншому народному повір’ї. Діти, які були вбиті матір’ю ще до
народження, на тому світі переслідуватимуть її у вигляді поросят.
Відгомін
цих мотивів бачимо й у християнських легендах про походження свині. Якось
євреї, спокушаючи Христа, накрили ночвами свою одноплемінницю з дітьми й
запитали: “Якщо Ти — Бог, то скажи, що сховано під ночвами?” Тоді
Спаситель, який, звичайно, знав, хто є під ночвами, щоб покарати невірних,
відповів: “Під ночвами — свині”. Коли ночви підняли, під ними справді
виявилися свині. З того часу, мовляв, євреї не їдять свинини.
Інша
легенда має щасливіше закінчення. Одного разу Спаситель зайшов до дому якоїсь
жінки й почув у сусідній кімнаті галас. На питання, хто це верещить, жінка
відповіла: “То мої поросята”. Тієї ж миті діти перетворилися на
поросят. Мати кинулася навздогін за Христом, який уже пішов, благаючи обернути
поросят на дітей. Спаситель змилувався над нею, але попередив, щоб надалі вона
ніколи не брехала.
Міфологічні
уявлення про свиню як про символ плодючості досить своєрідно трансформувалися в
казках. У казці “Свинка-Парасинка та попова льоха” звичайний парубок
одружується із сусідською свинкою, яку знайшли в колисці замість новонародженої
дівчинки. Іванко заслав до неї старостів після того, як одного разу в лісі
підгледів, як свинка, кілька разів оббігши навколо дуба, скинула з себе шкіру й
перетворилася на чарівне дівча. Казка розповідає, що чари остаточно зникли,
коли молодята стали на весільний рушник.
Подібний
сюжет має казка “Дідів підсвинок — цісарів зять” із тією лише
різницею, що
із плодючістю тут пов’язане не жіноче, а чоловіче начало. Жили собі баба з
дідом, і не було в них дітей. От і вирішили вони купити собі підсвинка, щоб був
у них за дитину. Купили вони його, доглядали, й одного разу він заговорив до
них людською мовою: “Хочу, — каже, — женитися на цісаревій доньці”.
Заслали баба та дід старостів і поїхали з підсвинком на весілля. А в цісаря було
три доньки. От узяли вони старшу та й їдуть до церкви. Серед дороги підсвинок
зупинив коней, зійшов, вивалявся в болоті й попросив, щоб наречена поцілувала
його в рильце. Вона відмовилася. Повернулися вони до цісаря і взяли середню
доньку. Але і з нею все відбулося так само. Лише найменша погодилася поцілувати
підсвинка, діставши в нагороду гарного чоловіка.
У
цих творах бачимо ще
один мотив, пов’язаний зі свинею і надзвичайно популярний із найдавніших часів.
Це мотив перевтілення. Його зустрічаємо ще в давньогрецькому епосі
“Одіссея”, коли супутники головного героя були перетворені на свиней
чаклункою Цірцеєю. Можливо, саме цей прадавній вплив викликав появу численних
українських переказів про те, що відьма може перетворюватися на свиню і в такій
подобі переслідувати людей. Мотив перетворення на свиню зустрічається в
міфології різних народів. Так у ірландців є легенда про доньку короля Країни
Юності, що мала чудове жіноче тіло, але свинячу голову, бо так зачарували її
друїди. Умовою її звільнення був шлюб із героєм Йосіном, який знайшов дівчину в
лісах Ірландії. У кельтів був міф про валлійського царя, який за гріхи був
перетворений богами на вепра. Порівняймо з цим наведений на початку статті
азійський міф про перетворення людей на свиней. Дуже багато подібних переказів
трапляється в африканців та індіанців Південної Америки.
Відгомони
колишнього вшанування свині є в деяких християнських легендах. Так,
розповідають, що коли юдеї переслідували Христа, він сховався у сіні. Але кури
розгребли сіно, відкривши Спасителя. Його взяли й почали катувати. Але Христос
зумів якось утекти і сховався у соломі. Підбігли свині й почали рити солому,
зариваючи Христа ще глибше. Відтоді Бог благословив свинину в їжу людям. Тому й
існує традиція освячувати на Великдень сало та поросят. А євреї, з тієї ж
причини, свинини не їдять, натомість дуже люблять курятину.