Великоднівські народні звичаї

В Україні писанка й дотепер функціонує у християнськообрядовому дійстві.
Красні яйця пишуть переважно під час Великого пост. Але в різних регіонах
України це робилося по-різному, залежно від місцевих традицій. Їх могли писати
протягом усього Великого посту або тільки в останній його тиждень, особливо в
Чистий четвер. Як виняток, у деяких селах Західної України писанки починали
писати на сам Великдень після обіду. Закінчували писати також по-різному.
Переважно це було у Страсну суботу, але. наприклад, на Львівщині писали і після
Великодня, аж до Провідної неділі, а в деяких селах — і до Зелених свят.

У давнину писанкам приписували магічну силу. Боячись злого ока, від якого
вони могли б втратити цю силу, їх не писали гуртом. Тому кожна жінка писала
писанки сама і, як правило, ввечері, щоб до хати не зайшов ніхто чужий і не
наврочив.

У різних регіонах існували різні традиції: десь писанки писали лише
дівчата, десь тільки матері, а діти й дівчата спостерігали та вчилися. Вже
ближче до наших часів у деяких місцевостях з цією метою збиралися саме дівчата.

Оскільки у давнину в Україні писання писанок було огорнене особливою
святістю, подібно до релігійного обряду, жінки та дівчата готувалися до цього
наперед. Вони мали вгамувати свої думки, заспокоїтися, не тримати зла на
когось, не гніватися тощо… Нечисті помисли, гнів, сварка — все це могло
вплинути на писанку, і вона не вдавалася. І справді, для того, щоб писанка
вдалася, потрібно бути дуже спокійним, урівноваженим, зосередженим, мати добрий
настрій, бо інакше обов’язково щось забудеш замалювати і все зіпсуєш. Погані
думки під час писання могли принести нещастя тій людині, якій вона була пізніше
подаровна. При писанні обов’язково щось приговорювалося, і то до кожного взору
писанки щось своє, або наспівувалися веснянки чи гаївки. Ці приговорювання не
були зафіксовані етнографами, і в наш час цього ніхто не робить. Уже в кінці
XIX століття перед початком роботи жінки говорили «Поможи Боже».

У XIX столітті дослідники зафіксували факти малювання писанок на
замовлення. Жінок, які добре володіли цим ремеслом, називали писарками, писанкарками,
писанкарками. Плату за свою роботу вони, як правило, брали яйцями, продуктами
або грішми. Цікаво, що писанкарки з Гуцульщини перед Великодніми святами навіть
носили продавати свої писанки на ярмарки в Угорщину.

Для писанок брали яйця курей, журавлів, гусей, качок, а також диких
голубів. Пізніше почали брати тільки яйця курей, до того ж це мали бути яйця
від курей первісток — тих, що несуться перший рік. У разі, коли в господарстві
не було півня, яйця господині вимінювали — вони мали бути обов’язково
запліднені. У наш час найчастіше використовують яйця курей, рідше гусей і
качок. На свята в кожній родині виготовляли різну кількість писанок і крашанок.
Це залежало від заможності родини, а також від того, чи були в родині дівчата —
що більше було дівчат, то більше писалося писанок. Виготовляли від 12 до 60
писанок, а деколи й більше, і стільки ж крашанок. Крашанки в деяких місцевостях
називалися ще «сливками» (і їх відповідно не малювали, а «сливили»), а в деяких
регіонах — ще й «галунками», оскільки до природних барвників додавали галун
(алюмокалієві квасці), для того, щоб фарби краще замальовували шкаралупку яйця.
Крашанки найчастіше робили червоного кольору, але були й інших кольорів —
жовті, зелені, вишневі.

Фарби для писанок отримували з природної сировини. Горщики, в яких готували
фарби, повинні були бути новими або призначеними тільки для цього
(використовували один раз на рік).

Воду для заварювання фарб старалися брати м’яку — дощову або, як на
Гуцульщині, з потоку, тому що у звичайній колодязній воді був високий вміст
заліза та інших солей і фарби гірше зафарбовували яйце. До звичайної води в
деяких місцевостях додавали трохи свяченої йорданської, а до фарб іноді, для
покращення фарбування, — сирий жовток, або покривали ним поверхню яйця.

Для писання брали тільки чистий бджолиний віск. Деколи до нього додавали
трохи сажі, щоб краще було видно нанесений рисунок, оскільки розтоплений віск є
прозорий і його не завжди добре видно па яйці. Віск розтоплювався в черепку,
який ставили на вигорнуте з печі вугілля. Існувало також повір’я, що писанку
треба писати за допомогою «живого вогню»: «У давнину для писання писанок треба
було здобути живий вогонь, що вважалося найвищим чаром, «брався безпосередньо
від життєдайного сонця», бо сонце свою велику силу передавало деревині, яка росла
під сонцем же. Лише при цьому вогні, живому, можна було писати писанки». В
розтоплений віск опускали писачки, які поступово заповнювалися ним, або клали дітьми.
Таких дітей називали «христосувальниками» або — старіша назва — «волочебниками».
Подарунок, що його волочебиики одержують, називається «волочільне» або
«волочебне».

Однак у деяких регіонах Галичини — особливо на Яворівщині — зберігся
первинний варіант цього звичаю, у якому були задіяні так звані парубоча та
дівоча громади. Гурт парубків ходив до обійсть, де були дівчата і жінки, що
недавно вийшли заміж, і під скрипку співав під їх вікнами волочебних пісень.
Такі пісні називалися тут «риндзівками». Співати ходили лише вночі. Коли
закінчували співати, дівчина чи жінка виносила їм кільканадцять писанок,
декілька дрібних монет і почастунання. Ось одна риндзівка, яку записав на
Яворівщині В. Гнатюк:

Ой рано, рано куройки піли,

Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!

Єще ми раньте Ганунейка встала.

Ранейко встала, сад замітала,

Сад замітала, грідки копала,

Грідки копала, вино садила,

Вино садила, стиха говорила:

«Рости ж ми вино, тонко, високо,

Тонко, високо, корінє глибоко,

Корінє глибоко, листе широко,

Листе широко, гилє високо».

Тоє ми вино сино заквило,

Сино заквило, мало зродило.

Не зродило ж ми, по три ягодойці:

Єдна ягодойка — єї батейко,

Друга ягодойка — єї матінойка,

Третя ягодойка — сама молодейка,

Сама молодейка зарученая,

Зарученая аж до Любима,

Аж до Любима, за попова сина.

За поповим сином легко робити,

Легко робити, мід-вино пити,

Мід-вино пити, ключі виносити.

Бувай здорова, гречная панна,

Гречная панна, красна Ганунейка,

Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.

Тобі Ганунейко, виградзанє,

а нам писанок ціле дзбанє.

Тобі, Ганусейко, красная піснь,

а нам писанок сорок і шість.

Й а в коморі на кілочку

висять писанки на ріжочку:

Нема кому встати, писанок дати.

На Гуцульщині на другий день Великодніх свят господині, що мали дівчат на
виданні, влаштовували вечорниці, на які сходилася молодь. Після танцю кожна
дівчина повинна була подарувати хлопцеві писанку. За тими писанками парубки
«ходили-волочилися» від хати до хати.

Хлопці обмінювалися ними, коли
зустрічалися на дорозі, при цьому говорили один одному такі слова: «Поможи нам
Господи, аби сі виділи на тім світі, як сі тут видимо». Волочівний понеділок
був днем, коли хлопці мали нагоду придивитися до домашніх умов дівчат на
виданні, аби вибрати собі пару.

Після освячення пасок господині обов’язково дарували священикові до церкви
декілька писанок. Робилося це і коли йшли в гості один до одного. Але існував
неписаний закон, кому яку писанку можна було дарувати. Наприклад, дітям давали
писанки з певними символами, здебільшого з ясними фарбами, хлопцям — з червоним
тлом та сонячними знаками, господарям— здебільшого сорок клинців, кривульку та
з сонцями, старцям — з чорним тлом та поясами — «небесним мостом». Такі ж
писанки носили і на могили родичів, за винятком дитячих: на них клали з білим
тлом.

Писанками прикрашали й хату: їх вішали біля образів, де вони зберігалися до
наступних свят. Із них видували їх вміст, і такі «видутки» нанизували на нитку
та підвішували перед образами. Прикрашали хату також голубами, зробленими з
видутих писанок. До яйця прикріплювали хвіст і крильця, зроблені з гофрованого
кольорового паперу, а також голівка з воску або запеченого тіста. Такі голуби
робили на Гуцульщині на згадку про те, «що як Ісус народився, то голуб прилетів
і над ним леліяв».

Писанки за народними повір’ями були джерелом родючості землі, всіляких
щедрот, багатства, запобігали різним напастям, захищали від стихійного лиха.

Коли сім’я приходила з церкви після Великоднього богослуження, то усі
вмивалися перед святковим сніданком водою з миски, в яку було покладено три
писанки з червоним тлом і коралі. Після кожного вмивання цю воду виливали, якщо
ж в хаті була на виданні дівчина, то першою вмивалася вона, а вкінці вона ж і
забирала писанки, щоб бути такою гарною і рум’яною, як красні яєчка. Після
такого вмивання воду вважали теж свяченою і тому не виливали будь-де, а лише
під квіти або фруктові дерева. Люди вірили, що така вода покращить ріст рослин.

У цей ж Великодній день хлопці, жонаті чоловіки та діти влаштовували забави
з крашанками. Найчастіше грали в «набитки», «котка» та в «кидка». Ось як описує
це Олекса Воропай:

«Гра в «набитки» полягає в тому, що один тримає в руках крашанку, носком
догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто по
протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з двох боків, той програв, він
віддає своє яйце тому, хто виграв.

У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне
за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку
партнера. Правило, хто частіше попадає, той більше виграє.

Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на такій відстані одна
від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на
віддаллі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві
— виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну — програв.

Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них — крашанку; хто
відгадає, під якою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає — програв.

Усі сорок днів від Воскресіння до Вознесіння писанки обов’язково мали бути
в хаті на столі або на покутті. Щоб худоба добре велася в господарстві,
господарі, прийшовши з церкви, відкладали одне свячене яйце. Після того, як усі
розговіються, господар бере це свячене яйце і йде з ним у стайню до тварин, та
проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: «Христос
воскрес». Потім очищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні
частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. Деколи просиляють через
писанку нитку і вішають його в стайні.

На Гуцульщині господар, прийшовши зі свяченим з церкви, не заходив зразу до
хати, а обійшовши все обійстя і посипавши навкруги свяченою сіллю, «щоб нечисту
силу відігнати», йшов до стайні привітатися з «німиною». Там він запалював
освячену свічечку і, підходячи до кожної тварини, клав «свячево» на хребет,
промовляючи: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата,
ягнята) красні». Не промовляє він так тільки до свиней і пса. Поздоровивши так
худобу, ґазда відрізував по шматочку свяченої паски, вмочав їх у сіль і давав
по одному кожній тварині.

Шкаралупку від писанок або навіть самі писанки вносили також до стайні, щоб
худоба добре велася в господарстві, та приносили на пасіку. Пасічники
христосувалися з кожним вуликом окремо і залишали на 2-3 дні писанки з
безконечником під головним вуликом. Писанки прикопували весною в першу ріллю,
щоб був добрий врожай; шкаралупкою свяченої писанки обкурювали хворих. Їх також
клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Весною, коли перший
раз виганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали
будувати нову хату — якщо це було після Великодня, — в кути замуровували по
писанці.

На Великдень після розговіння, старші люди йшли на могили і христосувалися
з померлими рідними, розбиваючи писанку об хрест і промовляючи «Христос
воскрес» або закопуючи писанку в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її
на могилі з вірою, що родичі її споживуть — прилетять у вигляді птахів і подать
покришені яйця.

У південних степах України, на Херсонщині, був також звичай ставити на
святковому великодньому столі поруч з паскою тарілку, на якій могилкою була
насипана земля з пророслою зеленою травою. Навколо цієї могилки кладуть стільки
червоних крашанок, скількі в хаті померло рідні. Це свого роду маленька
символічна могилка.

Коли в родині хтось був відсутній на свята або пропав без вісти, мати
залишала для нього три писанки і шматок свяченої паски, загорнувши у рушник,
клала у затишне місце, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей
дарунок від матері зберігали аж до Вознесіння Господнього і в цей день
віддавали бідним.

Якщо під час Великодніх свят помирала дівчина, то їй у труні викладали
писанками навколо голови ніби шлюбний вінок, а дітям красні яєчка зав’язували в
клуночок. Це робилося для того, щоб дитинка мала чим бавитися на тому світі. По
одній писанці клали в труну й іншим померлим під час Великодня.

Українці також вірили, що шкаралупки зі свячених крашанок і писанок не
можна викидати будь-де, а лише на проточну воду (можна ще спалювати у вогні або
ж прикопувати у землю), бо кинута у річку шкаралупа повинна доплисти до
мітичних рахманів. Хто такі рахмани достеменно ніхто тепер не знає. Коли кидали
у воду шкаралупу, то мовчали, опустивши голову, або повільно промовляли:
«Плиньте, плиньте у рахманські краї, про Великдень сповістіть».

Сказання про Рахманів та Рахманський Великдень існують по всій Україні. Ось
його подільський варіант:

«Глибоко під
землею, у підземному царстві, за річкою Стисом (грец. — Стікс) живуть блаженні
люди Рахмани, які померли ще до Народження Христа. А живуть вони у раю,
втішаються райським життям. Але в них нема літочислення (літоліку), хоч і
знають, що Христос народився, прийняв хресні муки, похований і воскрес. Але
коли? — Цього не знають. Тому вони Великдень святкують тоді, коли припливуть до
них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски й кинутих на річку у велику
суботу. А ці шкаралупи припливуть до Рахманів через три з половиною — чотири
неділі (на Переполовеніє), і тоді Рахмани вже знають, що Христос Воскрес, і
святкують свій Великдень. А покіль ті шкаралупи припливуть до Рахманів, то
кожна стає цілим яйцем. Одне яйце припадає на кожних 12 Рахманів, а їдять вони
це яйце цілий рік до другого Великодня» (За Чубинськіїм, та з розповідання
старенької бабусі Лукії с.Лисогори на Вінниччині).

На Гуцульщині вважали, що «рахмани — це черці, справедливі Руснаки, вони
такої віри, як і ми. Вони живуть далеко на Сході в монастири, де ведуть
богомільне житє; «ми за них жиємо на світі, бо они відпокутовують наші гріхи,
говіючи через цілий рік, скоромляться тільки тим, що діляться на 12 одним
яйцем”».

Існували й такі перекази, в яких говорилося, що рахмани — це ті українці,
які перебували у бусурманській неволі і не мали можливості дізнатися, коли має
бути Великдень. У цьому зв’язку Шухевич наводить паралель з турецьким словом
«рахмані» — милосердний, яке є у першому вірші Корану як означення Бога і
цілком може пояснювати мовно-мітологічні уявлення українців.

У різних регіонах України по-різному уявляли собі, де саме перебувають
Рахмани. У західних областях — у Білій Русі, у східних — в Причорномор’ї,
залежно від того, куди несли води ріки. Хв. Вовк вважає, що «рахмани» суть
індуські «брахмани».

У четверту середу по Великодніх святах справляли так званий «Рахманський
великдень». Цей день вважався святом, хоча в церкві жодних богослужень не було.
Ніхто нічого не робив, лише обходив худобу. Існувало таке повір’я, що коли
хтось буде працювати в цей день, то з ним може трапитися якась біда.