Народна мораль і етика

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність.
Передусім шанувалося почуття любові до батьків.

Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді «Шануй вітця твого і матір твою», втілювалося в народних прислів’ях та приказках: «Хто мамку зневажає, того Бог карає»; «Хто не слухає неньку, послухає біду»; «За мамині сльози — Бог долю зморози»; «За маму і тата — тяжка розплата». Моральним обов’язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. «Якби я ся вирік тата-мами,— говорили в Карпатах, — то мене би ся Бог вирік». До батьків, як правило, зверталися на «Ви»: до матері — «пані-матко», «мамо», «нене»; до батька — «неню», «дєдю», «пане-батьку», «батьку».

Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.
Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. «Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен — для ближнього» — ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалось на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням — чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.
Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.
Головним моральним обов’язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік «підупав». Така поміч надавалася на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: «Пан Біг ласкавий і вже нам нашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми тото робимо за любов».
Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця — до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали «завітців» (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків. Важлива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.
Великого значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежано від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим — інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім’ї, але й громаді. Українські народні привітання надзвичайно різноманітні й поліфункціональні. Їх добирали залежно від пори дня, ступеня близькості співрозмовників та від того, чим займається на даний момент людина, з якою вітаються. Найпоширенішими давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: «Добрий день», «Дай Боже, добрий день», «Дай Боже, здоров’я». У відповідь належало сказати: «Доброго здоров’я», «Дай Боже, здоров’я», «Дай Боже», «Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!» У зв’язку з цим існувала приказка: «Яке добрий день», таке «дай Боже, здоровля». Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: «Слава Ісусу Христу»; у відповідь — «Навіки слава (Богові)». Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: «Мир Вам!», «Миром!». До людини, що була зайнята роботою, зверталися: «Бог на (в) поміч», «Боже, поможи», «Помагай Біг», «Дай Боже, щастя». Відповісти належало: «Дякую красненько, дай Боже здоровля» і т. ін.
Правила спілкування передбачали узвичаєні формули зачину й підтримування розмови, які виконували насамперед контактуючу функцію. Наприклад, в Українських Карпатах, аби розпочати розмову, розпитували: «Єк спали?», «Єк днували?», «Єк дужі?», «Єк Вам си поводит? Що чувати біля Вас?». Загальновживаним в Україні запитанням було: «Як ся маєте?». У відповідь можна було почути: «Гаразд, Богу дякувати. Ви собі як ся маєте? Як Вам ведеться?»
При зустрічі тактовна людина не ставила прямих запитань, таких, наприклад, як «куди (звідки) йдете?» Делікатний чоловік натомість запитував: «Чи далеко зібралися?»; «Чи далеченько ходили, чи натомилися?». У разі сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: «Перепрошаю за слово»; «Пробачте за слово»; «Шановавши сонечко святоє (місяць світлий), день білий, образи святі, Вас яко ґречних, слухи ваші, честь вашу — не до Вас мовлячи»; «Не против Вас показуючи» і т. ін. Про того, хто вмів таким чином перепросити, казали: «Дуже делікатний чоловік»; «Він все уміє пошанувати».
Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: «Зо своїм супротивником швидко миритися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)». Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир’я щиросердно промовляв: «Прости мені»; у відповідь йому казали: «Най Біг простить, я прощаю».
Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата — любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) — ґаздинько (наприклад: «Ґаздинько, будьте такі чемні…»).
Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.
Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: «Споживайте здорові». Його відповідно припрошували: «Просимо до обіду»; «Дай Боже, здоров’я, просимо і Вас», на що прибулий чемно мовив: «З паном Богом заживайте»; «Най Бог даст на пожиток»; «їжте здорові» і т. ін.
Пригощаючи когось, обов’язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо і потаємно перебуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом у хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю — не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.
Проте, незважаючи на виняткову гостинність українців, не кожного запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: «Я з нечесним за стіл не сяду». Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі. Перш за все шанувалося почуття національної гідності, відраза до фізичного й духовного рабства. Великим безчестям вважалася національна зрада та зречення рідної мови. «Я мови свеї не продам», — так говорили в часи найскрутніших випробувань. Бо відцуратися рідної мови — означало й позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості — усієї діалектики морального. Адже саме в ній «акумулювалася» соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв’язки з народом, але й власний морально-психологічний стрижень.
Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: «Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, тому вже хотя би й божився, не вірять». Парубків та дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.
Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм «здобутком» ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів — із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом.
Натомість дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір’я, що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.
Великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, «видавав свою душу дияволові».
Для української народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття «честь» відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка — з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануванням дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.
Основні принципи, категорії народної моралі були невіддільними не лише від їх етичної, але й естетичної вартості, що виявлялося в органічній єдності моральності й краси власних вчинків, у стосунках з людьми, ставленні до природи.
Важлива роль у формуванні цієї етико-естетичної єдності належала обрядовості, звичаєвості, фольклору, в яких опоетизовувались людяність і добро, любов до людей та рідної землі.
Земля позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: «Не бий землі — не дасть хліба». Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випав з рук, його належало підняти й поцілувати.
Етична поведінка та діяльність людини в природному середовищі (екологічна етика) зумовлювалася тим, що розвиток етичних властивостей душі пов’язувався з естетичним сприйняттям довкілля. Таким чином, природа в традиціях українського народу історично склалася як культурне середовище збереження і продовження не лише життя, але й духовності, як народна етика благоговіння перед життям і його вищим етико-естетичним породженням — гуманністю.
Отже, глибинні етико-естетичні засади українських культурних традицій завжди втримували український народ на щаблі високої духовності й надавали йому снаги в найважчих випробуваннях фізичного, духовного і морального ґатунку. Морально-етичні норми пов’язувались з естетичними уподобаннями, бо мораль була невіддільною від краси душевної й краси в побуті.